Конституцією України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34).
Разом з тим відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відтак, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов’язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
Надаючи, свого часу, більше десяти років правову допомогу телерадіокомпанії, постійно доводилось представляти її інтереси в судах за позовами про захист честі, гідності, ділової репутації; спростування недостовірної інформації; стягнення моральної шкоди за поширення висловлювань в брутальній, принизливій чи непристойній формі, та у багатьох інших подібних справах.
Були й майже курйозні випадки. Так, на сесії міської ради, міський голова, вважаючи, що мікрофон виключений, сидячі осторонь з народним депутатом на його запитання, хто це виступає на трибуні, відповів дослівно наступне: “Не обращайте внимание. Это наш городской дурачек. Коммунист”.
Телекомпанія, яка робила запис сесії, не переглянувши запис, запустила все це в ефір. Так все місто почуло слова мера “Не звертайте увагу, це наш місцевий дурачок, комуніст». Після вказаного ефіру - позов до мера та до телекомпанії з вимогами спростувати поширене твердження про те, що він, позивач, є дурачком.
Ту справу і мер, і телекомпанія, інтереси яких я представляв у судах всіх трьох інстанцій, виграли, але більшою мірою тому, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права.
Так, Верховний Суд України, ставлячи у цій справі крапку, роз’яснив, що твердження про те, що особа є дурачком або не є дурачком, є оціночним судженням (можливо й образливим – але про це у позові річ не йшла), а тому спростуванню у судовому порядку не підлягає. Ну не можна в судовому порядку довести та/або спростувати те, що певна особа є чи не є дурачком.
Але на відміну від вказаної справи, яку я виграв більшою мірою тому, що адвокати позивача не розуміли різниці між “твердженням про факти” та “образливим висловлюванням”, в більшості випадків за поширення неправдивої та/або образливої інформації потрібно відповідати. Далі конкретний приклад.
Так, позивач у справі №484/2781/19 свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що відповідач у публічному виступі поширив щодо нього, позивача, недостовірну інформацію, заявивши, що він, позивач, здійснив замах на його життя з метою помсти у зв’язку із викриттям корупційних діянь у засобах масової інформації.
Тобто фактично відповідач публічно звинуватив позивача у вчиненні кримінального правопорушення – замаху на вбивство.
Розглядаючи вказану справу Верховний Суд роз’яснив наступне.
- Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
- Публічне звинувачення у злочині – не оціночне судження.
- Посилання на конкретну фізичну особу у контексті її зв’язку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливо лише у випадку, коли особа перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного.
Також Верховний Суд нагадав, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини має проводитись вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (Bohmer v. Germany, 54, 56. Nestak v. Slovakia, 88-89).
- Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин (Ismoilov and Others v. Russia, № 2947/06 від 24 квітня 2008 року).
- При вирішенні питання про порушення права на презумпцію невинуватості необхідно брати до уваги не лише зміст конкретних висловлювань, а й контекст, в якому вони були зроблені, й важливо державним посадовим особам добирати слова, оприлюднюючи свої заяви ще до судового розгляду справи (рішення у справі «Дактарас проти Литви», від 24 листопада 2000 року).
На мій погляд, слушним є висновок Європейського суду з прав людини про важливість добирати слова!
А у вказаній справі №484/2781/19 рішенням суду позов було задоволено, поширену відповідачем інформацію визнано недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію позивача.