З об’єктивної сторони (зовнішній прояв протиправної діяльності у реальній дійсності) і кримінальне правопорушення, передбачене ст.407 “Самовільне залишення військової частини або місця служби”, і кримінальне правопорушення, передбачене ст.408 “Дезертирство”, Кримінального кодексу України полягають, зокрема, у самовільному залишенні військової частини або місця служби.
Разом з тим, принципова відмінність наведених складів злочинів полягає в тому, що при СЗЧ (ст.407 КК України) особа самовільно залишає військову частину тимчасово, маючи намір повернутися до військової частини або місця служби. А при дезертирстві, навпаки, особа має намір взагалі (назавжди) ухилитися від військової служби.
Відтак, з’ясування, оцінка та доведення (доказування) того, який намір мала особа безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами, має ключове, вирішальне значення для правильної кваліфікації дій такої особи: або за ст.407 або за ст.408 КК України
Зауважу, що Верховний Суд, перевіряючи протилежні версії сторони захисту та сторони обвинувачення, відповідно, про відсутність/наявність у засудженого такої мети, як ухилення від військової служби назавжди, у своїй постанові від 30.01.2024 у справі №336/5209/22 (номер рішення в ЄДРСР – 116705060) роз’яснив, що:
- Суб’єктивна сторона дезертирства завжди характеризується прямим умислом.
- Крім того, обов’язковою ознакою цього складу кримінального правопорушення є мета: при дезертирстві військовослужбовець має намір ухилитися від військової служби не тимчасово, а назавжди.
- Фактичний термін відсутності військовослужбовця в місці служби при дезертирстві може не перевищувати навіть і однієї доби, але це має значення лише для призначення покарання.
- Від злочину, передбаченого ст. 407 КК України, злочин, передбачений ст. 408 КК України, відрізняється в основному за своєю суб’єктивною стороною. Обов’язковою ознакою дезертирства є мета: військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби протягом не трьох діб, місяця, двох місяців тощо, тобто не тимчасово, а ухилитися від військової служби взагалі, назавжди. При цьому військовослужбовець може заявляти про свій намір ухилитися від військової служби взагалі або ухилятися від неї протягом невизначеного часу (наприклад, доки його не затримають).
- Для наявності складу дезертирства немає значення, в який момент у особи виник намір ухилитися від служби - безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.
Відтак, зважаючи на те, що розмежування обох складів злочинів між собою здійснюється за суб’єктивною стороною, а саме виходячи з того, яку мету мала особа безпосередньо в момент самовільного залишення частини або вже в період незаконного перебування за її межами, то, як нескладно здогадатися, не останнє значення для правильної кваліфікації дій такої особи будуть мати первісні покази такої особи, надані слідчому, прокурору, а також покази, надані суду під час розгляду кримінальної справи в суді.
Звісно, що висновок про намір особи ухилитися від служби назавжди чи тимчасово слідчий та прокурор будуть робити на підставі оцінки всіх обставин справи у сукупності, а не тільки на підставі показів особи, яка самовільно залишила військову частину. Так, наприклад, складно буде переконати слідчого про намір тимчасово ухилиться від служби у разі затримання при спробі незаконного перетину державного кордону.
Разом з тим, зважаючи на те, що далеко не всіх осіб, які самовільно залишили військову частину, затримують при спробі незаконного перетину державного кордону, то первісні покази затриманої особи та висунута ним версія (легенда) підстав та мети залишення військової частини – буде мати значення для кваліфікації дій такої особи.
Розмежування складів злочинів та відповідна кваліфікація дій особи, яка самовільно залишила військову частину, за ст.407 КК України, а не за ст.408 КК України, в практичному сенсі для такої особи має значення з огляду на те, що:
- злочин, передбачений ч.5 ст.407 КК України (самовільне залишення військової частини) класифікується, як тяжкий злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 5 до 10 років;
- злочин, передбачений ч.4 ст.408 КК України (дезертирство) класифікується, як особливо тяжкий злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 5 до 12 років.
Слід зауважити, що для “звіту та показників роботи”, а також з огляду на деякі процесуальні моменти (більш тяжкий злочин в суді можна перекваліфікувати на менш тяжкий злочин, але менш тяжкий на більш тяжкий в суді перекваліфікувати неможна, оскільки це є порушенням права на захист) слідчому, за інших рівних умов, “вигідніше” розслідувати більш тяжкий злочин, а, відтак, повідомити особі про підозру у більш тяжкому злочині, направити справу до суду за обвинувачуванням особи у вчиненні більш тяжкого злочину.
Відтак, як би банально це не звучало, вельми доцільно як можна раніше звернутися за правовою допомогою до адвоката.
Наша компанія здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на всіх етапах кримінального провадження та у всіх категоріях кримінальних правопорушень, який включає, зокрема, як розробку тактики участі клієнта в окремих слідчих (розшукових) діях, так і формування стратегії захисту в цілому, в тому числі формулювання версії (легенди) підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Звертайтеся!
Одночасно зазначу, що 07.09.2024 року набув чинності Закон України № 3902-IX, яким встановлено порядок та умови звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовців, які дезертирували або самовільно залишили військову частину.