Вступ
Хотілося б вірити, що з ухваленням Конституційним Судом України рішення від 03 грудня 2025 року №6-р(II)/2025 у справі №3-28/2024 (59/24) "правила гри" у питанні наявності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді нарешті змінилися – у бік правової визначеності, доцільності та, зрештою, здорового глузду.
Те, що раніше сприймалося як усталена практика – звернення прокурора до суду "в інтересах держави" у разі, коли відповідний державний орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист цих інтересів, – отримало чітку конституційну оцінку.
Рішення Конституційного Суду України прямо поставило під сумнів підхід, за якого прокурор, прикриваючись самим фактом не звернення органу до суду, фактично підміняв собою компетентний державний орган. Упродовж років це призводило до того, що прокурор сприймався як універсальний "процесуальний замінник" будь-якого органу влади – без доведення наявності справді виключного випадку для такого звернення до суду.
Пропоную текст заперечення, підготовленого мною у межах конкретної справи, з урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у зазначеному рішенні.
Очевидно, що умовний прокурор, посилаючись на те саме рішення Конституційного Суду України, може навести низку контраргументів щодо моєї правової позиції та доводів, викладених у запереченні.
Разом з тим цей текст написано не з позиції прокурора і не в інтересах "абстрактної держави", а з позиції адвоката та в інтересах конкретного клієнта, і він є однією з перших практичних спроб застосування рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(II)/2025 у реальній судовій справі.
Заперечення щодо наявності у прокурора правових підстав для представництва інтересів держави в суді
1. Попередні застереження
1.1. Прокурором на підставі ст.23 Закону України "Про прокуратуру" до суду подано позов в інтересах держави в особі Державного органу.
1.2. Разом з тим, допустимість такого позову безпосередньо залежить від наявності у прокурора конституційних підстав для представництва інтересів держави в суді, що є попереднім процесуальним питанням, яке підлягає перевірці судом до переходу до розгляду будь-яких інших аспектів цивільного позову – постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
2. Конституційні підстави здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді
2.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
2.2. Відтак, із наведених конституційних приписів витікає, що:
- представництво прокурором інтересів держави не є загальним або альтернативним способом судового захисту;
- наявність «виключного випадку» є обов’язковою передумовою допустимості відповідного позову;
- доведення такої передумови покладається на прокурора, а її оцінка – на суд.
3. Щодо рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(II)/2025 у справі №328/2024(59/24) (справа щодо представництва прокурором інтересів держави в суді)
3.1. У Рішенні Конституційного Суду України від 03.12.2025 №6-р(II)/2025 у справі №328/2024(59/24) (справа щодо представництва прокурором інтересів держави в суді) Конституційний Суд дійшов, зокрема, таких обов’язкових для застосування висновків:
- поняття «виключні випадки» у статті 131-1 Конституції України має самостійне конституційне значення і не може тлумачитися розширено;
- нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави компетентним органом саме по собі не є виключним випадком;
- прокурор не наділений дискреційними повноваженнями самостійно визначати наявність виключного випадку;
- суд зобов’язаний самостійно перевіряти наявність конституційних підстав для представництва, а не обмежуватися формальним посиланням прокурора на статтю 23 Закону України «Про прокуратуру».
3.2. З огляду на те, що пунктом 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 03.12.2025 року №6-р(II)/2025 встановлено, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" втрачають чинність з 01 січня 2027 року, необхідно зазначити таке.
3.3. Так, встановлення Конституційним Судом України відстрочки втрати чинності неконституційних приписів не означає, що такі приписи можуть застосовуватися після ухвалення рішення Конституційного Суду України у тому самому значенні та обсязі, в якому вони застосовувалися до такого рішення.
3.4. З дня ухвалення рішення Конституційного Суду України відповідні приписи:
- втрачають презумпцію конституційності;
- не можуть тлумачитися та застосовуватися у спосіб, який дозволяє прокурору здійснювати представництво інтересів держави лише з підстав формальної пасивності або “неналежного захисту” інтересів держави з боку компетентного органу;
- підлягають застосуванню виключно з урахуванням статті 131-1 Конституції України та правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 03.12.2025 року №6-р(II)/2025.
3.5. Відтак, зазначена відстрочка втрати чинності, яка встановлена Конституційним Судом України, не означає, що:
- неконституційні приписи "повноцінно діють" до 01 січня 2027 року;
- суди можуть застосовувати їх без урахування висновків Конституційного Суду України.
3.6. Формально абзац перший частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" залишається у тексті закону до 01 січня 2027 року. Проте така законодавча конструкція має техніко-нормативний характер і спрямована на надання Верховній Раді України часу для приведення правового регулювання у відповідність із Конституцією України.
3.7. Зазначена відстрочка не є “амністією” норми та не відновлює її дії у неконституційному значенні. Навпаки, з моменту ухвалення рішення Конституційного Суду України суди загальної юрисдикції зобов’язані застосовувати положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" виключно у конституційно сумісному, обмежувальному значенні, яке унеможливлює здійснення прокурором представництва інтересів держави без доведення наявності об’єктивного «виключного випадку» у розумінні статті 131-1 Конституції України.
3.8. Таким чином, до 01 січня 2027 року допустимим є лише таке застосування абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру", яке узгоджується з Конституцією України та правовою позицією Конституційного Суду України, тоді як будь-яке інше застосування зазначених приписів суперечило б як обов’язковості рішень Конституційного Суду України, так і принципу верховенства Конституції України.
4. Щодо виключності випадку як підстави для звернення прокурора з позовом
4.1. З аналізу цивільного позову прокурора та доданих до нього матеріалів убачається, що як підстава для представництва інтересів держави фактично зазначається відсутність самостійного звернення відповідного органу державної влади до суду з аналогічними вимогами.
4.2. Водночас саме по собі не звернення компетентного органу до суду не може розцінюватися як виключний випадок у розумінні статті 131-1 Конституції України та не утворює легітимної підстави для звернення прокурора з цивільним позовом в інтересах держави.
4.3. Як випливає з правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 03.12.2025 року № 6-р(II)/2025, є недопустимим тлумачення та застосування положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" у спосіб, який дозволяє прокурору здійснювати представництво інтересів держави виключно з підстав формальної пасивності компетентного органу або з огляду на те, що такий орган самостійно не звернувся до суду.
4.4. Конституційний Суд України прямо виходить з того, що "нездійснення" або "неналежне здійснення" захисту інтересів держави компетентним органом саме по собі не є виключним випадком, а відтак не може слугувати достатньою та самостійною підставою для реалізації прокурором повноважень з представництва інтересів держави в суді.
4.5. Отже, підхід, за якого факт не звернення державного органу до суду автоматично розцінюється як підстава для заміщення цього органу прокурором у судовому процесі, суперечить конституційному змісту інституту представництва інтересів держави прокурором, визначеному статтею 131-1 Конституції України та роз’ясненому Конституційним Судом України.
4.6. У даній справі прокурором не наведено та не підтверджено жодних об’єктивних обставин, які б свідчили про неможливість компетентного органу самостійно реалізувати своє право на судовий захист, зокрема:
- відсутність такого органу;
- відсутність у нього відповідних повноважень;
- правові чи фактичні перешкоди для звернення до суду;
- інші надзвичайні або виняткові обставини, що виходять за межі звичайної організаційної чи управлінської діяльності.
4.7. Таким чином, у даній справі відсутні будь-які об’єктивні обставини, які могли б свідчити про наявність «виключного випадку» у розумінні статті 131-1 Конституції України.
4.8. Наведені прокурором доводи фактично зводяться до констатації самого лише факту не звернення компетентного органу до суду, що, за правовою позицією Конституційного Суду України, не є та не може визнаватися легітимною підставою для представництва інтересів держави прокурором.
4.9. За таких обставин звернення прокурора з цивільним позовом означає підміну дискреції компетентного органу власною оцінкою доцільності судового захисту, що суперечить конституційно визначеним межам повноважень прокуратури та виключає можливість визнання заявленого представництва таким, що відповідає вимогам статті 131-1 Конституції України.
5. Підсумки та процесуальні наслідки
5.1. Оскільки прокурором не доведено наявність конституційних підстав для представництва інтересів держави в особі Управління державного органу, то суд, вирішуючи питання щодо прийняття цивільного позову, має виходити з того, що у даному випадку позов подано та підписано особою, яка не має права на його подання.
5.2. Відповідно до частини четвертої статті 185 Цивільного процесуального кодексу України позовна заява повертається, зокрема, у разі, якщо її подано або підписано особою, яка не має права її подавати або підписувати.
5.3. За таких обставин поданий прокурором позов підлягає поверненню.
На підставі викладеного, прошу повернути прокурору позовну заяву.